Ігор Рюрикович

Дата народження цього відважного і жорстокого воїна, мудрого політика і першого об'єднувача Русі, залишається невідомою. Олег був братом дружини Рюрика і після його смерті став спадкоємцем князя і опікуном його малолітнього сина Ігоря.

Три роки Олег правив у Новгороді, а в 882 році на чолі збірної дружини з варягів і північних слов'янських і угро-фінських племен виступив у похід на південь. Дорогою він підкорив усі міста, що знаходилися тут, а потім, хитрощами захопивши Київ, переніс туди центр об'єднаної слов'янської держави. Так, 882 рік почав уважа-тися датою створення Давньоруської держави.

Перш за все Олег зміцнив свій вплив. Для цього підкорені міста було обкладено даниною,
а правити ними поставлено підлеглих князеві посадників. У той же час князь відгородив свою державу від східних сусідів — печенігів і хозар, звівши уздовж кордонів ряд фортець і засік.

У 907 році Олег за підтримки киян організував великий похід на Константинополь і домігся успіху: через чотири роки було укладено договір між греками та Руссю, в якому важливе місце приділялося юридичним взаєминам між двома народами.

Помер Олег у 912 році після другого, далеко не такого вдалого походу на Візантію. Існують дві версії його смерті. Відповідно до першої, князь загинув від укусу змії, передбаченого задовго до того язичницьким жерцем-волхвом. За іншою версією, після невдачі під Константинополем Олег повернув своє військо до Криму, а потім вирушив до Персії, де і загинув у нерівному бою.

У 965 році князем Русі став син Ігоря та Ольги — Святослав. Усе своє життя цей прави-тель-язичник провів у військових походах. Він не возив із собою ані намету, ані постелі, ані

казанів для приготування їжі. Як рядовий дружинник, Святослав спав під відкритим небом, поклавши під голову сідло, а його улюбленою стравою було печене на вуглинах м'ясо. Недарма видатний український історик М. Гру шевський називав Святослава «запорожцем на великокняжому престолі».

Володимир Великий
Святослав підкорив своїй владі царство волзьких булгар і завдав нищівної поразки могутньому Хозарському каганату. На Північному Кавказі князь затвердив свою владу над осетинами та черкесами, а потім на прохання візантійців вирушив утихомирювати войовничих дунайських болгар. Однак йому так припали до душі придунайські краї, що він замислив перенести сюди столицю Русі.

Візантійці були налякані планами київського князя. У 971 році в місті Доростолі на Дунаї військо Святослава було оточене стотисячною армією візантійського імператора Іоанна Цимис-хія, але воїни Святослава так мужньо відбивали усі атаки візантійців, що зрештою справа скінчилася миром.

Однак примхлива доля завдала удару з іншого боку. В 972 році Святослав із невеликою дружиною повертався з Дунайської Болгарії до Києва, коли біля Дніпровських порогів на його загін раптово напали печеніги. Князь загинув у запеклій сутичці зі степовиками.

Перш ніж стати Великим князем Виївсь-ким, Ярослав княжив у Ростові та Новгороді. Лише у 1025 році Ярослав остаточно затвердився в Києві і став «самовладарем» на Русі. Із цього часу великий князь відмовився від ролі полководця і став одним із найвидатніших просвітителів східнослов'янського світу і політиком, який підніс на нечувану висоту авторитет Давньоруської держави.
Володимир Мономах

Велич Ярослава полягала не в політичних успіхах і не у вдалих війнах, а в його невтомній праці, спрямованій на внутрішній устрій руських земель. Князь доклав чимало зусиль для подальшого поширення християнства на Русі, а для цього були необхідні освіта і підготовка руських священнослужителів. Він заклав храм святої Софії, пишно прикрасивши його фресками та мозаїкою; там же було зведено монастирі Святого Георгія і Святої Ірини. Прообразами цих будівель слугували споруди Константинополя і Єрусалима.

За часів Ярослава широко перекладалися слов'янською мовою рукописні грецькі книги. Князь був пристрасним книголюбом, скуповував сувої та рукописи і віддавав їх у бібліотеку Софійського собору, яка була доступною для загального користування. Для поширення грамоти він повелів духівництву навчати дітей, і деякі училища того часу налічували до трьохсот учнів. При Ярославі було складено «Руську
правду» — збірник законодавчих настанов, які діяли на Русі. Він будував нові міста, захищав торговельні шляхи від кочівників, розвивав відносини із Заходом.

Ярослав помер у Вишгороді під Києвом у віці 76 років, ще за життя розподіливши київські володіння між синами. У своєму заповіті мудрий правитель застеріг своїх спадкоємців від суперечок і міжусобиць і заповів жити у братній любові.

Дитинство і юність Данила Романовича Галицького припали на бурхливі роки князівських міжусобиць. Йому було всього чотири роки, коли загинув князь Роман, і князівській родині довелося рятуватися втечею. До 1211 року малолітній Данило мешкав в Угорщині при дворі короля Андрія. Кілька разів галицькі бояри закликали юного князя правити ними, але знову спалахували заколоти, складалися змови, двічі на його життя замірялися наймані вбивці. Лише в 1238 році боротьба за князівський престол Галича та Волині завершилася перемогою Данила Романовича. До цього часу в руських землях уже господарювали монгольські намісники — баскаки.


Євпраксія-Зоя

У боротьбі з ворогами Данило Галицький виявив видатний полководницький талант. Він брав участь у битві при Калці в 1223 році — першому зіткненні об'єднаного руського війська з монголо-татарськими ордами, в 1238 році розбив німецьких лицарів у битві під Дорогичином, а в 1245 році — угорське військо під містом
Ярославом. А через п'ять років його влада поширилася до Києва, а сам князь був коронований надісланою Папою Римським короною, одержавши заступництво Святійшого престолу. Але його головною метою було об'єднання зусиль християнської Європи у боротьбі проти монголо-татар.

Однак спроби позбутися монгольської залежності зазнали невдачі. Щоб зберегти владу і деяку самостійність, князю довелося піти на поступки ворогові, сили якого багаторазово перевершували чисельність руського війська. Підкорившись волі правителя Золотої Орди, князь віддав наказ зрити дощенту укріплення Львова, Кременця, Луцька та Владимира і розорати оборонні рови, зробивши ці міста беззахисними, а відтак безпечними для монголів. Цей крок дозволив князеві врятувати міста Галича та Волині від руйнування, а значну кількість людей — від загибелі та рабства.

На жаль, спадкоємці короля Данила виявилися людьми, зовсім не такими обдарованими і мудрими, тож Галицько-Волинське князівство почало поступово занепадати. Після смерті Юрія Другого, останнього з династії Романовичів, розпочалася війна за галицько-волинські землі, у результаті якої князівство було буквально розірвано на частки і поглинено Польщею і Литвою.

Ми не знаємо точних дат життя митрополита Іларіона, відомо лише, що розквіт діяльності цього видатного письменника, церковного та державного діяча припав на епоху правління Ярослава Мудрого. Деякі відомості про першого руського митрополита можна знайти в «Повісті минулих літ», де під 1051 роком він згадується як один із священиків князівської церкви в селі Берестове. Завдяки освіченості та подвижницькому життю Іларіон рано набув популярності, його високо цінував князь, і в тому ж році Собор руських єпископів обрав його главою церкви — митрополитом. До цього часу митрополитами ставали лише греки, вихідці з Візантії. Однією із заслуг Іларіона є складання церковного уставу, який тривалий час діяв на Русі. Крім того, він брав найактивнішу участь у створенні першої російської бібліотеки при Софійському соборі.
Дмитро Вишневецький

Після смерті Ярослава Іларіон був зміщений з посади. Він оселився в одній із печер Києво-
Печерського монастиря. Сучасник залишив нам згадку про нього: «чорноризець Ларіон», що «книгам хитр писати... і по вся дні та нощі пи-саше книги в келії...». Імовірно, у цей період і було створено більшість літературних творів, які принесли колишньому митрополитові безсмертну славу.

У Давній Русі не було заведено підписувати свої твори — книги найчастіше залишалися анонімними. В наші дні вважається, що перу Іларіона вірогідно належать «Слово про закон і благодать», «Молитва» і «Сповідання віри». Його головна праця, «Слово про закон і благодать», по праву вважається родоначальником давньоруської літератури — вона присвячена історичній діяльності князя Володимира Великого. Тут яскраво виражено тривогу за долю Руської землі, князівських родів, церкви, підкреслюється духовна бідність язичництва у порівнянні з багатством ідей і понять, які принесло на Русь християнство.

Іларіон, подвижник і геніальний письменник, закінчив свої дні простим ченцем Києво-Печерської обителі.

Доля керівника народного повстання в Україні й Білорусі проти польського панування — одна з найдивовижніших для свого часу. Наливайко народився в містечку Гусятин на Поділлі, в родині ремісника. Після смерті батька, замученого слугами магната Калиновського, переїхав із матір'ю в Острог. Отримав блискучу на той час освіту: закінчив Острозьку школу, був членом Острозького братства, керівником Дерманської друкарні. Викладав у Острозькій школі, прийняв духовний сан і став придворним священиком князя Костянтина Острозького.
Петро Конашевич Сагайдачний
У 1594 році цей широко освічений і багато обдарований чоловік облишив блискучу кар'єру, зібрав на Брацлавщині загін нереєстрових козаків, зв'язався із Січчю і запропонував спільно вести боротьбу з польською шляхтою і турецько-татарськими набігами. Восени того ж року повсталі селяни разом із загонами Наливайка перемогли на Південному Бузі польське військо, а наступного року виступили в похід проти турків у Молдавію та Угорщину. Наприкінці 1595 року повстання охопило не лише Брацлавщину, але й Білорусію та Галичину. 24 березня 1596 року повстанці завдали нищівної поразки полякам під Білою Церквою, а незабаром Северина Наливайка було обрано козацьким гетьманом.
Однак поляки зуміли підтягнути свіжі сили, і повстанцям довелося відступити. Битва в урочищі Солониці поблизу Лубен закінчилася їхньою поразкою. Почалися розбрати в таборі повстанців, у результаті яких самого Наливайка і його найближчого сподвижника М. Шаулу видали полякам. Під час цих подій вороги зненацька напали на табір повстанців і розгромили його.
11 квітня 1597 року Наливайка після жорстоких катувань було привселюдно страчено у Варшаві. Повстання під його керівництвом стало драматичним прологом до великої визвольної війни українського народу за незалежність, що спалахнула в наступному столітті.
Козацька епоха створила зовсім особливий тип української жінки-захисниці сім'ї та майна, яка самостійно приймала життєво важливі рішення і почасти бралася до зброї, щоб відстояти свою честь і гідність. Традиція, що склалася ще в Київській Русі, надавала українкам широких прав. Під час відсутності чоловіка вони могли підписувати за нього будь-які документи. Якщо чоловік був державним діячем, дружина діяла в руслі його політики, а іноді й цілком незалежно. І в сім'ї, і в суспільстві жінка в Україні користувалася великою свободою, що знайшло своє відображення в мові. Так, слово «дружина», означає, що жінка є подругою, рівнею своєму чоловікові, а не його рабою. Траплялося, що після смерті чоловіка, котрий обіймав державний пост, дружина успадковувала не лише його майно, але й посаду. Зберігся документ, датований 1569 роком, у якому війт міста Володимира-Во-линського заповів своє «війтівство» дружині То-мілі Данилівні. У жодній із європейських країн того часу жінка й помислити не могла про такі речі.
Історія свідчить, що серед шляхетних українок того часу було чимало жінок із авантюрною жилкою. І не дивно — умови життя в прикордонні з Диким Полем сприяли розв'язанню конфліктів за допомогою сили. «Гродські книги» того часу свідчать, що найчастіше організаторами збройних зіткнень між шляхтичами — «наїздів» — ставали жінки, а не чоловіки. Під час відсутності чоловіка, або коли жінки залишалися вдовами і власницями великих маєтків, вони не роздумуючи вдавалися до сили, зводили рахунки й жорстоко мстилися за образи.
Серед «амазонок» того часу особливою славою користувалися Ганна Борзобагата-Красенсь-ка та княгиня Софія Ружинська з Карабчева.
Ганна Борзобагата-Красенська була відома як жінка надзвичайна, владна та рішуча. Вона зуміла підкорити не лише чоловіка, але й тестя — єпископа Луцького. Вона самостійно розпоряджалася майном і скарбницею Луцького єпископства, вела світське судочинство і час від часу учиняла «наїзди» на незговірливих сусідів. Коли розлютований король Стефан Баторій підняв проти Ганни «посполите рушення», тобто збройне ополчення чисельністю в кілька тисяч шабель, це не збентежило свавільну волинську амазонку: надягнувши панцир і зібравши сильний загін із вірних гайдуків і потужної артилерії, вона завдала нищівної поразки «посполитим». При цьому вона сама брала участь у всіх боях із мечем у руці.
Княгиня Софія Ружинська, скривджена князями Корецькими, в 1608 році зібрала ціле військо — близько шести тисяч чоловік піхоти й кінноти — і під звуки маршу, зі штандартами, що майоріли на ходу, оточила, взяла штурмом і спалила вщент замок Корецьких у місті Черемошне. Місто було розграбоване і поступово занепало.
Але не лише свавілля та жорстокість виявляли жінки цієї епохи. Були серед них і справжні героїні — такі як подолянка Олена Завистна. У 1654 році польські війська оточили невелике укріплене містечко Буш на Поділлі. Коли з'ясувалося, що сили нерівні, у місті відбулася зрада і падіння фортеці неминуче, Олена власноручно позбавила життя чоловіка-зрадника; а потім підпалила пороховий льох і підірвала себе разом із дітьми та кількома десятками захисників містечка, що залишилися живими. Разом із ними загинули й близько чотирьох тисяч поляків, які саме у цей момент увірвалися в місто.

Самійло Кішка походив із брацлавського шляхетського роду. Народився він у Каневі і, як більшість проводирів українського козацтва, був досить добре освічений. Замолоду Кішка брав участь у походах славнозвісного Байди-Вишне-
вецького, де набув військового досвіду і авторитету серед бойових товаришів. Не випадково після загибелі Вишневецького в 1564 році Самійло Кішка був обраний гетьманом.
У першу чергу майбутній «козацький адмірал» вважав за необхідне відкрити запорожцям шлях до моря, звідки можна було не лише успішно атакувати прибережні фортеці й міста, але і завдавати ударів у саме серце Османської імперії. Гетьман уперше вийшов на простори Чорного моря в 1567 році й протягом двох років штурмував міста Козлов, Ізмаїл, Килію, Білго-род-Дністровський і Очаків, а заодно нещадно знищував турецькі кораблі на морі. Розлютований султан підтягнув до Очакова весь військовий флот імперії й пригрозив польському королю Сигізмунду II Августу війною, якщо той не зупинить козаків. Переляканий король видав указ, що велів козакам покинути Запоріжжя, оселитися поблизу прикордонних фортець і записатися до реєстру на королівську службу. За це було обіцяно високу плату. Частина козаків погодилася — саме тоді було покладено початок козацькому реєстру.
Іван Сірко
У 1573 році ескадра Самійла Кішки зазнала поразки від турецького флоту, а сам гетьман потрапив у полон і був прикутий ланцюгом до весла на турецькій галері. Більше 26 років він провів у неволі, але в 1599 році непохитному воїнові вдалося підняти повстання, перебити команду галери і повернутися в Україну.
Тут його було знову обрано гетьманом. У 1600 році Кішка очолив запорожців у спільному українсько-польському поході на Крим,
а потім взяв участь у польсько-шведській війні в Лівонії, де і загинув під містечком Феллін від ворожої кулі. Тіло гетьмана було перевезено до Канева і поховано з воїнськими почестями.

Зіновій Теодор (Богдан — народна форма церковного імені Теодор) Михайлович Хмельницький народився в 1595 році у родині заможного козака. Отримавши освіту в єзуїтському колегіумі, він із юних років почав брати участь у походах запорожців проти турків і татар.
У віці 25 років, у ході невдалої для польсько-українських військ битви на Цецорських полях, Богдан Хмельницький разом із батьком потрапив у полон, звідки обом удалося звільнитися лише з великими труднощами.
Іван Вигоський
Приводом до виступу Хмельницького проти польської влади послужив особистий конфлікт. Із Хмельницьким ворогував чигиринський підстароста Данило Чаплинський. Скориставшись відсутністю господаря, цей шляхтич напав на хутір Суботів, що належав Хмельницькому, і розграбував його. Мало того — у результаті інтриг і наклепу того ж Чаплинського Хмельницький був заарештований і кинутий у в'язницю.
Після звільнення ображений воїн разом із сином Тимофієм вирушив на Січ, де його проголосили гетьманом — він мав величезний авторитет серед козаків.
Перші перемоги над поляками в битвах під Корсунем і Жовтими Водами далися повсталим легко — поляки не очікували, що зіштовхнуться з настільки вмілим керівництвом військами. Але вже восени того ж 1648 року п'ятдесятитисячна польська армія вдерлася в Україну, щоб жорстоко покарати заколотників. Після триденного бою під Пилявцями козацьке військо оточило польську армію, захопило табір ворога, величезний обоз і понад сто гармат.
Однак у червні 1651 року під Берестечком відбувся великий бій, у якому повстанці Хмельницького були розбиті — насамперед через зраду союзника, кримського хана.
Військові невдачі примусили гетьмана шукати нових союзників. Надії гетьмана, пов'язані
з турками, не виправдалися, і тоді його погляд звернувся на північ — до Москви. У 1654 році Хмельницький у містечку Переяславі уклав військовий союз із Московською державою. І хоча згодом козацька старшина створила міф про те, що в Переяславі відбулося «добровільне возз'єднання» двох держав, задум великого гетьмана полягав у тому, щоб використовувати на благо України протиріччя між сильними й агресивними державами — Польщею, Туреччиною, Швецією та Росією, нацьковуючи їх одна на одну. Не вдалося — «хижаки» зуміли домовитися між собою і заходилися терзати Україну, роздираючи її на частини.
Шостого серпня 1657 року Богдан Хмельницький, видатний гетьман, полководець і державний діяч України, раптово помер. Ця смерть поставила молоду українську державу в дуже складне становище. Шістнадцятирічний син Хмельницького Юрій, якого батько призначив своїм спадкоємцем, усього місяць пробув гетьманом, після чого на його місце було призначено Івана Виговського, блискучого дипломата, який прагнув миру з Польщею і Литвою.
Почався довгий і кривавий період в історії України, який народ назвав Руїною. Козацька держава, створена титанічними зусиллями Богдана Хмельницького і його вірних соратників, розпалася.

Майбутній гетьман народився в селі Мазе-пинці неподалік від Білої Церкви, в родині українського шляхтича. Навчався в Київському колегіумі та у єзуїтській школі у Варшаві, слухав лекції в університетах Західної Європи. Був придворним короля Яна Казимира, але в 1663 році залишив двір заради служби генеральним писарем у гетьмана Петра Дорошенка, а потім у гетьмана Лівобережжя Івана Самойловича.
Пилип Орлик
Це був жорстокий час — московські царі не припускали навіть думки про можливість відродження незалежної України, а її гетьманів вважали «злодіями та зрадниками». Одного за одним вождів козацтва піддавали арештам, катуванням, засилали та страчували. Російські війська поводилися в Україні, як на території переможеного ворога.
За таких обставин Іван Мазепа прийняв гетьманські клейноди. У ці роки навіть згадування про Україну не як про частину Російської імперії жорстоко каралося. Але Мазепа, на відміну від попередників, обрав інший шлях — не кровопролитне протистояння, а терпляче дипломатичне лавірування між протиборчими силами. Населення України за чверть століття Руїни було доведене до відчаю, і розраховувати на новий підйом визвольного руху не доводилося. Для пом'якшення жорстокості встановленого в Україні режиму гетьман використовував усі можливі методи, в тому числі й підкуп, подарунки вельможам, підношення царю. Ціла армія агентів і розвідників працювала в інтересах України
в Москві, Варшаві, Бахчисараї, Стамбулі. І все ж донос за доносом ішли до царського двору.
Фатальну роль зіграла в долі гетьмана Північна війна і, зокрема, славнозвісна Полтавська битва. Шведський король Карл XII проривався до Москви з півдня, через Україну, а незадовго до того між ним і Мазепою було укладено договір. 27 червня біля села Яковці під Полтавою відбулася вирішальна битва, у якій перемогу одержала більш численна російська армія. Мазепа і його козаки не брали участі в битві, однак гетьман знав, що це буде розцінене царем як зрада. Тому разом із залишками армії Карл а XII Мазепа змушений був відступити за Дунай — на землі Туреччини.
Помста Москви не забарилася: розпочалися жорстокі переслідування прихильників Мазепи і їхніх сімей. Відтак за Дунай разом із гетьманом вирушило багато його найближчих сподвижників. Через кілька місяців Іван Мазепа помер на чужині, в селі Варниці поблизу Бендер. Лише восени 1999 року його прах було перенесено на батьківщину і поховано в колишній гетьманській столиці Батурині.

Творець «Енеїди» народився в Полтаві, в родині дрібного чиновника. З 1780 року Іван Котляревський почав навчатися в Полтавській духовній семінарії, де викладали не лише богословські дисципліни, але й риторику, філософію, латину, грецьку, французьку та німецьку мови. Підлітком Котляревський ознайомився з античною літературою та відкрив для себе поетичну творчість Ломоносова, Антіоха Кантемира, Су-марокова. Ще в семінарії він одержав прізвисько Рифмач, тому що з легкістю міг підібрати риму до будь-якого слова.

У віці двадцяти років, після смерті батька, Котляревському довелося залишити семінарію і почати служити чиновником-канцеляристом, а пізніше вчителювати в поміщицьких родинах. Опинившись у справді народному середовищі, він вслухається в українську мову, записує пісні й характерні вирази, обряди та сказання. У 1794 році Котляревський розпочав роботу над «Енеїдою» і протягом двох років створив перші три частини поеми. У 1796 році він вступив на військову службу. У складі Сіверського полку, створеного на основі одного з козацьких полків, Котляревський бере участь у російсько-турець-кій війні, у баталіях під Бендерами та Ізмаїлом, і не раз його нагороджують за військову відвагу. Але й у похідних умовах тривала робота поета над «Енеїдою».

Спочатку Котляревський не збирався публікувати поему — вона поширювалася в списках серед друзів і любителів українського слова. Але в 1798 році «Енеїду», не повідомивши автора, із численними помилками віддрукував у Петербурзі конотопський поміщик Максим Папура.
Лише в 1808 році Іван Котляревський вийшов у відставку в чині капітана. А ще через рік було надруковано славнозвісне видання «Вер-гілієва Енеїда, малоросійською мовою перекладена І. Котляревським», яке стало нині величезною рідкістю.
З 1810 року і до кінця життя поет жив у Полтаві й працював «піклувальником богоугодних закладів», а потім — директором Пол-
тавського театру. Однак із пером не розлучався — у ці роки ним створені знаменита драма «Наталка Полтавка» і водевіль «Москаль-Чарів-ник». Ці твори мали нечуваний успіх і донині не сходять зі сцени.
У 1821 році Котляревський закінчив останню частину «Енеїди», але побачити повне видання поеми йому не довелось — воно з'явилося лише в 1842 році, уже після смерті автора.
Уже сучасники творця «Енеїди» сприймали його твір як своєрідну хрестоматію народного життя, широку панораму побуту і звичаїв українців. Весь текст поеми проникнутий нескоримою волелюбністю, що змітає на своєму шляху всі перешкоди,— і з першого погляду читач розуміє, що саме в цьому і полягає особливість національного характеру українського народу. З легкої руки Котляревського українська мова, яка до того часу вважалася місцевою говіркою, залунала так голосно, що її звуки рознеслися по всій Російській імперії.

Маркіян Шашкевич

Видатний поет і натхненник українського визвольного руху народився в селі Моринці на Київщині, в родині кріпаків. У 1823 році померла мати Тараса, і батько майбутнього поета залишився з п'ятьма малолітніми дітьми на руках, а через два роки помер і батько. Хлопчика віддали в навчання до сільського дяка. Навчання давалося йому легко, він відзначався особливою вразливістю і любов'ю до розповідей про старовину, які був ладен слухати годинами. Тоді ж виявилася схильність Тараса до малювання, але незабаром поміщик Енгельгардт, власник кріпосної родини Шевченків, відвіз хлопчика з собою в якості «кімнатного козачка» спочатку до Вільно, потім — до Варшави й Петербурга.

Вісімнадцятиліття Шевченко зустрів у північній столиці імперії. Його не полишало бажання вчитися, і зрештою він умовив свого пана віддати його «в науку» до художника Ши-ряєва. По закінченні учнівства він залишився у Ширяєва помічником — і в цей же час починає випробовувати себе як поет.
Випадкова зустріч із українцем, художником І. Сошенком, змінила долю Тараса. Сошен-ко познайомив юнака з Є. Гребінкою, домігся для нього дозволу відвідувати вечірні класи малювання і представив талановитого земляка прославленому живописцеві Карлу Брюллову. Навесні 1837 року Брюллов написав портрет В. А. Жуковського, який було розіграно в лотерею. Виторговані гроші пішли на те, щоб викупити Шевченка з кріпосної неволі.
У квітні 1837 року Шевченко отримав «вільну» і почав відвідувати малювальні класи Академії мистецтв, а рівно за три роки вийшов друком «Кобзар» — і ця подія стала знаменною не. лише для поета, але й для всього народу України. У травні 1843 року Шевченко разом із Євгеном Гребінкою подорожував по Україні, відвідав багато міст і сіл, пов'язаних з її історичним минулим. Після цієї поїздки було написано поеми «Гамалія», «Чигиринський кобзар», «Гайдамаки», створений альбом гравюр «Мальовнича Україна». В 1845 році тяжко хворий поет створює в Переяславі свій славнозвісний «Заповіт».
У 1846 році Шевченко знайомиться в Києві з Миколою Костомаровим, одним із організаторів Кирило-Мефодіївського братства, і бере участь у його засіданнях. А вже в наступному 1847 році царська охранка отримує розпорядження про арешт поета. Розгляд його справи був коротким, а вирок — надзвичайно жорстоким. Шевченка було віддано у солдати із забороною писати й малювати. У 1850 році за порушення заборони поет був знову заарештований і відправлений у віддалений форт на півострові Мангишлак.
Лише в 1858 році Шевченку вдалося повернутися до Москви, а потім — до Петербурга, де його захоплено зустріли друзі й шанувальники. Академія мистецтв надала йому житло і майстерню, і Шевченко активно включився в літературне й театральне життя північної столиці, немов намагаючись повернути те, що було відібранно у нього в роки заслання й солдатчини. Улітку він вирушає в Україну, зустрічається з друзями та близькими, але 15 липня його знову заарештовують, відправляють до Києва,а звідти — до Петербурга. Саме перебування поета на батьківщині властям видалося небезпечним і злочинним.
Однак туга за рідною землею не полишає видатного поета — влітку 1860 року він звертається до одного зі своїх родичів із проханням придбати матеріал для будівництва хати в рідному селі, а вже восени його здоров'я, підірване страшним кліматом прикаспійських пустель, різко погіршується. Але й у хворобі Шевченко ні на день не припиняє писати й малювати — до останнього дня.
26 лютого змучене серце геніального поета зупинилося.
Через два дні Шевченко був похований на Смоленському цвинтарі у Петербурзі, а 10 травня тіло його перевезли в Україну і опустили в землю на Чернечій горі в Каневі. Мало не вся Україна зібралася тут, щоб проводити свого співця в останню путь.

Тривалая Путь

Видатний український політичний і громадський діяч, борець за незалежність України, лідер «самостійницької» течії в українському визвольному русі, один із організаторів української армії Микола Міхновський народився в сім'ї сільського священика в селі Турівка на Полтавщині. Набув освіту в Прилуцькій гімназії, а потім — на юридичному факультеті Київського університету.
Ще в 90-х роках 19 століття Міхновський став засновником підпільного руху за державну самостійність українських націй. Закінчивши навчання, він почав працювати адвокатом, водночас продовжуючи революційну діяльність. У 1900 році він взяв участь у створенні в Харкові Революційної Української партії (РУП) — першої української політичної організації в Лівобережній Україні. Його брошура «Самостійна Україна» стала програмою РУП. Однак коли в РУП узяли гору марксистські настрої, Міхновський залишив її і заснував Українську народну партію, що ставила за мету боротьбу за незалежність України.
З початком революції в Україні Міхновський увійшов до складу Центральної Ради, але його погляди не здобули там широкої підтримки. Тоді він цілком присвячує себе створенню української армії. Завдяки його видатним організаторським здібностям було сформовано Перший український полк імені Богдана Хмельницького, а сам Міхновський увійшов до складу Українського генерального військового комітету — вищого військового органу Центральної Ради. Але і тут він натрапив на недовіру — національна демократія негативно ставилася до створення регулярної армії, наївно гадаючи, що в разі необхідності народ «сам організується в боєздатну міліцію».
Міхновський залишив свій пост і повернувся до Києва лише після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року. Скоропадський мав намір призначити Міхновського прем'єр-міністром, але під впливом недоброзичливців політика він відмовився від цієї думки. Однак і в опозиції Міхновський доклав усіх зусиль, щоб перетворити владу, що спирається на німецькі багнети, на справді українську.
Із установленням Директорії почали збуватися застереження Міхновського — соціалістичний режим призвів до повної анархії, розрухи та розкладання армії. Це зробило Україну неспроможною перед більшовицькою Росією. На засіданні керівництва Української хліборобської партії, наново створеної Міхновським, він заявляє, що єдиний шлях порятунку країни — скинення Директорії. Однак незабаром він захворів на висипний тиф, а тим часом у Запоріжжя вступили більшовицькі частини. Міхновський, ледве живий після хвороби, був заарештований і дивом уникнув розстрілу.
До 1924 року він працював юристом, аж поки знову не був заарештований ГПУ. Після декількох днів жорстоких допитів він був відпущений, а вже наступного дня, 3 травня, знайдений повішеним у саду свого друга Володимира Шемета. У кишені небіжчика лежала записка, з якої випливало, що Міхновський, не чекаючи повторного арешту, «вирішив померти власною смертю».
Володимир Винниченко

Головний отаман військ УНР, останній голова Директорії, талановитий публіцист і державний діяч Симон Петлюра був нащадком стародавнього козацького і священицького роду. Народився він у передмісті Полтави, навчався в Полтавській духовній семінарії, але був виключений за «революційно-національні настрої». У 1900 році став членом РУП.

Під загрозою арешту восени 1902 року виїхав з України на Кубань, де працював учителем і архівістом. Із 1906 року Петлюра редагував у Петербурзі партійну газету «Вільна Україна», потім до 1908 року був співредактором соціал-демократичного журналу «Слово» у Києві, а пізніше — редактором російськомовного журналу «Украинская жизнь», що виходив у Москві.

У роки революції став одним із провідних діячів національно-демократичного руху, членом Центральної Ради, генеральним секретарем військових справ, але в грудні 1917 року, на знак протесту проти симпатій В. Винниченка до більшовиків, подав у відставку. У лютому 1918 року Петлюра, талановитий організатор, сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. У період гетьманства Скоропадського був заарештований.
З в'язниці Петлюра вийшов у ході пов-стан-ня проти режиму Скоропадського і відразу ж був обраний до складу Директорії, обійнявши пост Головного отамана армії УНР. А з лютого 1919 року став головою Директорії і здобув величезні, майже диктаторські повноваження. Його головним завданням стало формування боєздатної української армії, що могла врятувати країну. Однак сил в України до цього часу майже не залишалося — вона була виснажена роками війни, анархії та внутрішніх розбратів. Вихід Петлюра вбачав у пошуках надійного союзника проти більшовицької Росії. У квітні 1920 року було підписано Варшавський договір між Польщею та Україною, але було вже запізно. Українському уряду довелося залишити країну.
З осені 1924 року Симон Петлюра оселився в Парижі, а 25 травня 1926 року анархіст С.Ш. Шварцбанд здійснив на нього замах, у результаті якого Петлюра загинув. Сучасні дослідники вважають, що за цим убивством стояли органи НКВС більшовицької Росії.
Симон Петлюра похований на цвинтарі Монпарнас у Парижі.
Євген Петрушевич

Августин Волошин був одним із найвидат-ніших представників закарпатської інтелігенції. Він залишив свій слід у культурі, політиці, науці, громадському та релігійному житті, заснував ряд українських організацій і політичну партію. Все його життя — яскравий приклад невтомної діяльності на благо України та українців.

Волошин народився в селі Келечин на Закарпатті, в родині сільського священика. Освіту він здобув у Греко-католицькій богословській семінарії в Ужгороді, а потім — у Вищій педагогічній школі в Будапешті. З 1900 року викладав у вчительській семінарії в Ужгороді, а від 1917 до 1938 року був директором цього навчального закладу.

З кінця 90-х років 19-го століття Волошин включився в культурне та громадське життя, друкував підручники, був редактором єдиної в Угорщині української газети, випустив угорською мовою «Практичну граматику малоросійської мови», відзначену премією Угорської академії наук, у якій обстоював мовну єдність усіх українців, ряд інших наукових праць і літературних творів. У числі найвидатніших діячів Закарпаття Волошин став засновником Християнської Народної Партії, від якої був обраний представником у чесько-словацький парламент (1925—1929). Важко назвати всі культурні й господарські установи, які довелось очолювати Волошину: це і Педагогічне товариство Підкарпатської Русі, і Підкарпатський банк, і Вчительська Громада, і багато інших.
Августину Волошину було призначено зіграти центральну роль у створенні незалежної Карпатської України. У жовтні 1938 року він був призначений прем'єром автономного уряду Карпатської України, а 15 березня став президентом цієї держави, що проіснувала недовго.
Після окупації Карпатської України угорськими військами Волошин жив в еміграції у Празі, займаючись науковою і педагогічною діяльністю. У травні 1945 року його було заарештовано радянськими спецслужбами і вивезено до СРСР.
Помер Августин Волошин у московській Бутирській в'язниці 19 липня 1945 року.

Нестор Махно

Українцям є за що поважати і пам'ятати Християна Раковського, політичного діяча радянської держави, котрий, незважаючи на свої переконання, зумів перешкодити намірам Москви перетворити Україну на один із регіонів Росії.

Раковський народився в болгарській поміщицькій родині в Південній Добруджі (Румунія) і був румунським підданим. Справжнє його ім'я Кристю Георгієв Станчев.

Юнаком він емігрував до Швейцарії, де пристав до соціал-демократичного руху, потім навчався у Франції, брав участь у студентському русі. В 1904 році Раковський заснував Соціалістичну партію Румунії, а в 1914 році — Об'єднану соціалістичну партію Балкан.

В 1917 -році він приєднався до більшовиків і протягом шести наступних років працював в Україні. Підкоряючись партійній дисципліні,
обіймав різноманітні посади — від голови ВНК в Одесі та Севастополі до керівника дипломатичних місій на переговорах у Брест-Литовському і при укладенні миру між Українською державою та Росією. З утворенням УРСР був призначений головою Ради народних комісарів і народним комісаром закордонних справ.
Спочатку Раковський був настроєний ворожо до української культури та мови. Йому траплялося навіть у пресі називати українську націю «інтелігентською вигадкою». Однак із 1920 року його погляди радикально змінюються. Він різко критикував Й. Сталіна, котрий на той час був наркомом національностей, за втручання у внутрішні та зовнішні справи УРСР, а в грудні 1922 року, у момент створення СРСР, відстоював самостійність України зі збереженням за нею прав на дипломатичні зв'язки та зовнішню торгівлю. Високе становище в партії, європейська популярність і неабиякий інтелект, а також особиста близькість до лідерів більшовицької партії — Леніна і Троцького, дозволяли Раковському домагатися поставлених цілей.
У 1923 році його було зміщено з поста голови Раднаркому України і призначено послом СРСР спочатку в Англії, а потім у Франції. У 1928 році, коли почалася внутрішньопартійна боротьба за владу та репресії проти прихильників Троцького, Раковського було виключено з партії та відправлено у заслання. У 1934 році він «визнав помилки» і зміг повернутися до Москви, але через два роки був заарештований і засуджений на одному з публічних сталінських процесів над «ворогами народу». Помер Християн Раковський у таборі на околицях міста Орла в Росії.
Софія Русова

12 жовтня 2007 року Роман Шухевич був визнаний гідним вищої нагороди нашої країни — почесного звання Героя України.

Народився майбутній головнокомандувач УПА у Львові й належав до відомого в Галичині роду, представники якого зробили помітний внесок у справу відродження української державності. Дитинство Шухевича пройшло в містечку Краковці на Львівщині. Навчався він у філії львівської Академічної гімназії, а потім закінчив Львівський політехнічний інститут.

Ще в юнацтві Шухевич включився в боротьбу за незалежність України. У 1929 році він стає членом ОУН, а через кілька років — одним із організаторів підпільних осередків, професійним бойовиком-революціонером. У 1934 році його було заарештовано польською владою і кинуто спочатку до концтабору, а потім до в'язниці.
Після угорської окупації Закарпаття та падіння Польщі Роман Шухевич брав участь у створенні Революційного керівництва ОУН, яке очолив Степан Бандера. У березні 1941 року почалося створення українських бойових дружин, але після проголошення Акту про відновлення Української держави і арешту керівництва ОУН, усі члени українських формувань були відправлені в концентраційні табори.
У травні 1943 року Шухевич, якому досвід підпільника допоміг уникнути арешту, стає главою керівництва ОУН, а в 1944 році — головнокомандувачем Української повстанської армії, чисельність якої склала на той час близько 50 тисяч бійців. Він поєднує всі вищі посади в керівництві визвольного руху. Метою ОУН—УПА стає боротьба за демократію та право кожної нації самостійно вирішувати свою долю.
Завдяки таланту воєначальника і політика, твердості духу та силі волі Шухевич до останньої години залишався в строю і керував опором. Він ховався під псевдонімами Тарас Чупринка, Тур, Роман Лозовський, Чернець, Хмара, Степан, Дзвін і багатьма іншими. За даними МДБ СРСР, лише за два повоєнні роки у боях загинуло більше 56 тисяч так званих «бандерівців», а 108 тисяч потрапило в полон.
Роман Шухевич загинув 5 березня 1950 року в селі Білогорща під Львовом у сутичці зі спецгрупою МДБ. Працівники радянських спец-служб вивезли його тіло за межі Західної України, спалили, а попіл скинули в ріку Збруч. Мати, дружина і сестра Шухевича були заслані, а син і дочка поміщені в дитячий будинок. Так помстилася «народна» влада тим, хто дійсно боровся за права народу.

Олена Теліга

Григорій Сковорода — виходець із сім'ї незаможного козака з села Чернухи на Полтавщині. Батьки його були побожними, гостинними та чесними. Вихований у такому середовищі юнак відзначався твердістю духу, прагненням до знань, зосередженістю на своєму внутрішньому світі. У 1738 році батьки відправили сина на навчання до Київської академії, де він незабаром відзначився серед однолітків винятковими здібностями, а в 1742 році був запрошений до придворної співочої капели в Петербурзі.

Лише через два роки йому вдалося повернутися до навчання. В академії Сковорода вивчав філософію, вітчизняну, західноєвропейську і античну літературу, досконало опанував латину, грецьку та німецьку мови. У 1750 році йому трапилася нагода вирушити в тривалу закордонну подорож, і молодий філософ відвідав Австрію, Словаччину, Польщу, Німеччину, познайомився з життям європейських народів, їхньою культурою, з новими течіями у філософії та літературі.
Після повернення до України Сковорода розпочав педагогічну діяльність. Викладав у Переяславському колегіумі, потім тривалий час працював домашнім учителем у найбагатшо-го землевласника Степана Томари на Переяславщині. У ці роки філософ зблизився з життям селянства і перейнявся бажанням стати корисним простим людям. Від 1759 до 1769 року Сковорода викладав етику і поетику в Харківському колегіумі й остаточно переконався в неспроможності старих методів викладання. Однак змінити існуючу систему йому не вдалося, і тоді він приходить до рішення — власним життям дати взірець простоти, ясності, духовної чистоти і любові до мудрості.
Більше чверті століття Григорій Сковорода, «переповняючись живим відчуттям істини», мандрував по містах і селах Лівобережної України, ділячись із кожним, хто побажає, своїм духовним досвідом. У період мандрівок написано більшість його поетичних творів, що увійшли до збірника «Сад Божественних пісень». Подвижницьке життя, глибина і простота його учення привернули до особистості Сковороди загальну увагу. Він прагнув розбудити «мисленну силу» свого народу. На його думку, звертання до вищих і вічних цінностей — це і є порятунок і єдиний шлях до щастя.
Творча спадщина Григорія Сковороди — 17 філософських трактатів, збірки поезій «Сад Божественних пісень» і «Байки Харківські» — являє собою єдину й цілісну систему поглядів. Кожним кроком, словом, вчинком, усім своїм життям Сковорода затверджував найвищі моральні принципи: волелюбність, твердість духу, почуття власної гідності, щирість, любов до добра й любов до ближнього. На довгі століття його вчення стало джерелом мудрості та натхнення для поколінь українців.
Свій життєвий шлях один із найшановані-ших філософів 18-го століття завершив «у праці праведній» 9 серпня 1794 року в селі Пан-Іванівці (нині — Сковородинівка) на Харківщині. Перед смертю він заповів поховати його на узвишші біля гаю, а на могилі зробити напис: «Світ ловив мене, але не піймав».
Микола Костомаров

Михайло Драгоманов був одним із найбільш блискучих і різнобічних українських учених і громадських діячів. Він здійснив вагомий внесок у вітчизняну історію, літературознавство, філософію, соціологію та економіку, був полум'яним публіцистом і збирачем фольклору.Драгоманов народився в містечку Гадячі на Полтавщині. Батьки його, небагаті дворяни, були людьми освіченими та ліберальними. З 1849 року Драгоманов навчався в повітовому училищі, потім у Полтавській гімназії.

Уже тоді він вражав викладачів надзвичайною працьовитістю та цілеспрямованістю. Восени 1859 року юнак вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, який на той час був не лише центром освіти, але й вогнищем нових політичних рухів. Драгоманов стає членом «Громади», виступає в пресі як публіцист і починає публікувати перші наукові праці.

У 1871 році університет відрядив ученого за кордон. Драгоманов відвідав Берлін, Прагу, Відень, Гейдельберг, Львів і став одним із перших українських діячів, які «збудили» громадське життя в Галичині. Відрядження тривало три роки, а в цей час у Російській імперії почався наступ реакції на українську культуру, що відроджувалася. Ця обставина змусила вченого стати політичним емігрантом.
Через Галичину він вирушив до Відня, де планував створити центр вільної української національної політичної думки, а незабаром вийшов друком перший громадсько-політичний збірник «Громада», присвячений духовному та історичному корінню українського народу, його боротьбі за волю та рівність. Під впливом Дра-гоманова виник демократичний рух у Галичині, і сам він активно співробітничав у багатьох західноукраїнських виданнях.
У 1889 році вченого, котрий мав широку популярність у Європі, запросили очолити кафедру загальної історії Софійського університету в Болгарії, однак серце його залишилося з Україною й українцями. Цей період був пов'язаний з новою хвилею реакції в Росії. Леся Українка, яка стала свідком останніх днів ученого, писала: «Пригнічений стан його духу значною мірою підсилюється від усвідомлення сумного стану справ в Україні». 20 листопада 1895 року Михайло Драгоманов, видатний учений і громадський діяч, раптово помер від розриву аорти.
Могутня фігура і правдивий учитель — так охарактеризував Михайла Драгоманова Іван Франко. Особлива заслуга вченого полягала в тому, що він першим роз'яснив українській громадськості зміст і значення конституційного ладу, прав особистості та принципів демократичного самоврядування. Інакше кажучи — дав чітку програму дій.
Олександр Потебня

Вікентій Хвойка, видатний український археолог і дослідник давніх культур, народився в Чехії, в містечку Семіні. Він отримав освіту агронома в Празі, а коли підходящої роботи в Чехії не знайшлося, вирішив перебратися до Російської імперії. Оселившись у Києві, Хвойка викладав у гімназіях і водночас успішно займався агрономічною наукою.

Але головною і єдиною любов'ю молодого агронома була історія матеріальної культури. Він стає членом Київського товариства старожитностей і мистецтв, бере участь в археологічних експедиціях, веде на свій страх і ризик самостійні дослідження. Сучасники відзначали вражаюче чуття, яким був наділений Хвойка,— якщо він брався за розкопки, то неодмінно виявляв дивовижні речі.

У 1896 році, оглядаючи стіни котловану, виритого на вулиці Кирилівській у Києві, археолог зненацька побачив серед сміття уламок бивня мамонта, покритий загадковими малюнками. Будівельні роботи було зупинено, і після подальших розкопок на світ з'явилися кілька землянок і безліч предметів, що належали не відомій науці культурі. Свою назву — трипільська — вона одержала від села Трипілля на Київщині, де збереглося найбільш цілісне поселення, або «протомісто», за яким можна було скласти уявлення про життя невідомого народу.
Про це відкриття Хвойка повідомив на XI Всеросійському археологічному з'їзді в Києві і на конгресах антропологів у Парижі та Флоренції. Окрім трипільської культури, дослідникові належала честь відкриття й інших культур кам'яного віку на території України — зарубинецької та черняхівської. Досліджуючи пам'ятники різних епох, Хвойка дійшов найважливішого висновку, що населення Придні-пров'я — предки слов'ян — жило в цих місцях і розвивалося безперервно починаючи з 7—8 тисячоліть до нашої ери.
Щоб продовжувати дослідження, археологові довелося продати зібрану за довгі роки колекцію унікальних старожитностей. На щастя, придбала її міська влада, і ця колекція стала основою Київського музею старожитностей і мистецтва.
Відкрита Вікентієм Хвойкою культура визнана одним із найяскравіших явищ європейської цивілізації, але справжні її масштаби з'ясувалися лише в 50-х роках 20 століття. Під час аерофотозйомки територій на Правобережжі Дніпра було виявлено сліди десятків трипільських «протоміст», які налічували по кілька тисяч будинків і обіймали більшу площу, ніж Давній Київ або Рим.
Христина Алчевська

Славнозвісний сходознавець і славіст, письменник і перекладач Агафангел Кримський народився у Володимирі-Волинському, в сім'ї вчителя історії та географії. Незабаром родина переїхала до Звенигородки під Києвом. У віці трьох років Агафангел навчився читати, а через два роки батько віддав його до місцевого училища. Потім було навчання в Острозькій прогімназії, у Другій київській гімназії та вступ за конкурсом у віці 14 років до Колегії Павла Галагана. У ці роки юнак опанував польську, французьку, англійську, німецьку, грецьку, італійську, турецьку мови та латину. У колегії він познайомився з М. Драгомановим і П. Житецьким, які пробудили в ньому любов до української мови, літератури та історії.

По закінченні колегії юнак вступив до Лазаревського інституту східних мов у Москві, а потім був залишений при кафедрі арабської філології для підготовки до професури. У коло його наукових інтересів на той час входили арабська, перська і турецька мови, а також література цими мовами. Протягом 1892—1896
років Кримський закінчив курс історико-філологічного факультету Московського університету, одержавши дворічну стипендію для поїздки в Сирію та Ліван.
Після повернення вчений почав працювати в Лазаревському інституті, викладаючи одразу кілька курсів, став професором, створив цілу бібліотеку підручників з філології та історії Близького Сходу.
У 1918 році Агафангел Кримський повертається в Україну і стає секретарем нещодавно заснованої Української Академії наук. Енергія цього воістину універсального вченого була безмежною. В Академії він очолював історико-філо-логічний відділ, кабінет арабо-іранської філології, комісію словника живої мови, діалектологічну комісію та комісію з питань правопису. Крім того, він був директором Інституту української наукової мови і професором Київського університету.
Плідна діяльність Агафангела Кримського тривала лише до 1928 року. Почалися переслідування, його позбавили можливості викладати і друкувати наукові праці, заарештовували співробітників. Було припинено діяльність багатьох підрозділів Академії, яка за ці роки стала вогнищем національної культури та науки.
У липні 1941 року, у перші ж дні війни, «батька української Академії» було заарештовано НКВС, оголошено «ідеологом українських націоналістів» і відправлено у Казахстанські табори. 25 січня 1942 року Агафангел Кримський помер у лікарні кустанайської в'язниці, відомої своїм жорстоким режимом.
За рішенням Генеральної асамблеї ЮНЕСКО, в 1970 році ім'я українського академіка Агафангела Кримського занесено до списку найви-датніших учених світу.

Володимир Вернадський

Уславлений історик, археолог, етнограф і фольклорист Дмитро Яворницький народився в селі Сонцівка на Харківщині, в сім'ї пса-ломника місцевої церкви. Закінчивши повітове училище, в 1874 році вступив до Харківської духовної семінарії, а в 1877 році став студентом історико-філологічного факультету Харківського університету.

По закінченні курсу Яворницький, котрий виявив блискучі здібності, був залишений при університеті стипендіатом для підготовки до професорського звання. Водночас він працював викладачем історії в Третій харківській чоловічій гімназії та вивчав архіви Запорізького козацтва.

У 1882 році вийшла перша наукова праця молодого історика — «Виникнення та устрій Запорізького Коша». Навесні 1884 року Яворницький прочитав цикл публічних лекцій про запорізьке козацтво. У цей період він брав активну участь у діяльності Історико-філологічного суспільства разом з О. Потебнею, М. Сумцовим, Д. Багалієм і П. Єфименком, однак наприкінці 1884 року університетське начальство звільнило Яворницького за «українофільство» .

У пошуках заробітку вчений переїхав до Петербурга. Там він познайомився з художниками І. Рєпіним і О. Сластіоном, опублікував ряд статей з історії Запоріжжя, став членом Археологічного товариства й знову повернувся до викладання. Саме Яворницький підказав І. Рєпіну ідею монументального полотна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» і надихнув М. Лисенка на створення опери «Тарас Бульба». Наукові праці історика продовжували друкуватися, але в 1888 році за «політичну не-благонадійність» його знову позбавляють права викладати.
Яворницький повертається до Харкова. Навесні 1892 року вийшов друком перший том його «Історії запорізького козацтва». Книга показала всьому світу Запоріжжя як явище світової історії, як унікальну лицарську організацію з демократичним парламентським устроєм. Громадськість із захватом сприйняла працю історика, а власті відреагували по-своєму: Яворниць-кого було відправлено у трирічне відрядження до Середньої Азії для роботи при генерал-гу-бернаторі Туркестанського краю. Насправді це означало заслання. Лише в 1897 році історик зміг повернутися в Україну, а з 1902 року був призначений директором Музею старожитностей Катеринославської губернії.
На цьому посту він незмінно залишався до середини тридцятих років, водночас завідуючи кафедрою українознавства в Інституті народної освіти. Яворницький організував ряд археологічних експедицій, врятував від затоплення при будівництві Дніпрогесу безцінні історичні пам'ятки, опублікував більше сотні наукових і науково-популярних праць з історії, етнографії та фольклору українців.
У 1929 році Дмитра Яворницького було обрано дійсним членом Академії наук УРСР.
Юрій Кондратюк

Всесвітньо відомий конструктор ракетно-космічних систем Сергій Корольов народився в Житомирі. В 1924 році закінчив в Одесі професійно-технічну школу, навчався в Київському політехнічному інституті, а з 1927 року почав працювати в авіаційній промисловості. Першими його творіннями були планери та легкі літаки, які Корольов випробовував самостійно. Однак після ознайомлення з працями К. Ціолковсько-го молодий інженер захопився ідеєю створення літальних апаратів з реактивними двигунами. В 1931 році Корольов створив Групу вивчення реактивного руху, а в 1934 році опублікував працю «Ракетний політ у стратосфері».

У 1933 році він стає заступником директора Реактивного інституту, створює ряд проектів крилатих ракет з автоматичним керуванням і ракетоплане-ра, який у 1940 році було успішно випробувано.

У 1938 році Сергія Корольова було заарештовано сталінським НКВС за фальшивим звинуваченням і засуджено до 10 років ув'язнення. Свій строк він відбував у закритій науковій установі табірного типу, де проводилися роботи зі створення бомбардувальника Ту-2 і ракети-перехоплювача. Лише в 1946 році конструктора було звільнено і призначено головним конструктором проекту зі створення балістичних ракет далекої дії.
Згодом із розробок ракет-носіїв для ядерних зарядів виросла вся ракетно-космічна галузь СРСР і зокрема України. Під керівництвом Сергія Корольова було створено численні балістичні та геофізичні ракети, мирні ракети-носії і пілотовані космічні кораблі «Восток» і «Восход», здійснені перші в історії космічні польоти людини і вихід у відкритий космос, запуски штучних супутників Землі й Сонця, польоти міжпланетних станцій до Місяця, Венери та Марса, м'яка посадка на поверхню Місяця.
Ігор Сикорський
Головний конструктор постійно залучав до роботи над космічними програмами українських учених та інженерів. У 60-х роках 20 століття в Україні було створено потужну базу з виробництва ракет, космічних апаратів і ракетних двигунів великої потужності, що продовжує розвиватися і в наші дні.

Український прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і громадський діяч Григорій Квітка, котрий підписував свої твори «Грицько Основ'яненко», народився в селі Основа, розташованому на території сучасного Харкова. Походив він зі стародавнього коза-цько-старшинського роду. У 23 роки Григорій вступив до Курязького монастиря, але через чотири роки повернувся до світського життя. Був комісаром у народному ополченні в період війни 1812 року, проводирем повітового дворянства, а пізніше — главою Харківської палати карного суду.

Але це, так би мовити, послужний список. Одночасно з цим Григорій Квітка був основоположником української художньої прози та соціально-побутової комедії.

Діяльність Квітки-Основ'яненка на ниві української культури важко переоцінити. У 1912 році він узяв участь у створенні в Харкові професійного театру і тривалий час був його директором, заснував перший в Україні журнал «Український вісник», брав участь у створенні Благодійного товариства, Інституту благородних дівиць, Харківської губернської бібліотеки і у багатьох інших добрих починаннях. При цьому він був прихильником громадських реформ і поліпшення життя всіх шарів суспільства, глибоко вірив у силу мистецтва.
Перші свої твори Квітка-Основ'яненко опублікував у журналі «Український вісник», причому написані вони були як українською, так і російською мовами. Уже тоді головним творчим принципом письменника стало «писання з натури», створення живого образу сучасності. У 20—30-х роках 19 століття Квітка-Основ'яненко виступив із комедіями, які донині не сходять з української сцени: це «Дворянські вибори», «Шельменко-денщик» і «Сватання на Гончарівці». За комедіями послідував цілий ряд прозаїчних творів українською мовою, найбільшої популярності серед яких набули повісті «Конотопська відьма», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка», «Щира любов» (1840—1841 рр.). Водночас письменник публікує російською мовою історико-художні та етнографічні нариси «Українці», «Історія театру в Харкові», «1812 рік у провінції».
Найкращі твори Григорія Квітки-Основ'яненка чи не вперше представили українську літературу європейському читачеві. У 1854 році в Парижі було опубліковано в перекладі повість «Сердешна Оксана»; пізніше проза письменника перекладається польською, болгарською, чеською та іншими мовами. Твори Квітки-Основ'яненка ілюстрував Тарас Шевченко, котрий високо цінував його творчість.
«Батько української прози», як називали письменника сучасники, вплинув на розвиток усієї української літератури 19—20 століть.
Микола Гоголь

Багатостраждальним, подвижницьким, пристрасним — таким було життя Пантелеймона Куліша, блискучого письменника, історика, етнографа, перекладача, фольклориста. Микола Хвильовий у 20 столітті називав його «ідеальним революціонером-громадянином».

Пантелеймон Куліш народився в містечку Вороніж неподалік від Глухова. Батько його був заможним селянином, а мати походила з родини козацького сотника. Невідомо, де і як він здобув початкову освіту. Наприкінці 30-х років Куліш був вільним слухачем у Київському університеті. Стати повноправним студентом йому не вдалося, тому що для цього був потрібний документ про дворянське походження.

Однак глибокі знання дозволили йому посісти місце викладача в Луцькому дворянському училищі. У цей же час Куліш заявив про себе як про обдарованого письменника.

Опубліковані в журналі «Сучасник» у 1845 році перші частини роману «Чорна рада» принесли йому загальне визнання. Ректор Петербурзького університету П. Плетньов запрошує Куліша на викладацьку роботу, а через два роки його відряджають у західнослов'янський край для вивчення історії, культури та мистецтва його населення. «Гарячий Панько» — так прозвали письменника друзі через його живий і пристрасний характер.
Після прибуття до Варшави Куліш був заарештований — його обвинуватили в приналежності до Кирило-Мефодіївського товариства. Суд присудив його до висилки на поселення в Тулу.
Там письменник продовжував працювати, хоча на публікацію будь-яких написаних ним творів було накладено заборону.
За допомогою друзів Кулішу вдалось домогтися пом'якшення покарання. У 1856 році вийшло друком його двотомне дослідження «Записки про Південну Русь» — збірка фольклорно-історичних та етнографічних нарисів, які містять унікальні матеріали з історії української культури. Особливо плідним для Куліша став 1857 рік: було повністю опубліковано роман «Чорна рада», запрацювала його власна друкарня. Письменник починає клопотатися про дозвіл на видання першого українського журналу — славнозвісної «Основи»,— у якому в 1861 році було опубліковано його історичні нариси «Хмельниччина» і «Виговщина».
Кілька років письменник працював у Варшаві та Відні, збираючи матеріали до монографії про історію возз'єднання України і Росії. Після повернення до України він оселився на хуторі Мотронівка, де склав збірник «Хутірська філософія та віддалена від світу поезія», який одразу після публікації в 1879 році було вилучено з продажу.
Іван Нечуй-Левицький
14 лютого 1897 року життя полум'яного патріота України і одного з найобдарованіших письменників 19-го століття обірвалося.

Іван Франко, письменник, поет, філософ і громадський діяч, народився в селі Нагуєви-чі Львівської області, в сім'ї коваля. У шістнадцять років залишився круглим сиротою. По закінченні Дрогобицької гімназії, де він виявив блискучі здібності, Франко вступив на філософський факультет Львівського університету. У цей же час він розпочинає літературну діяльність, співробітничає в журналі «Друг», знайомиться з видатними представниками західноукраїнської інтелігенції.

У 1877 році поліція виявила в його квартирі революційну літературу. Франка обвинуватили в приналежності до таємної соціалістичної організації і заарештували. Дев'ять місяців у в'язниці, підірване здоров'я, виключення з університету... І нерозуміння, яким зустрічали його перші твори видавці та частина читачів. Незалежна творча позиція позначалася і на матеріальному становищі молодого письменника.
Почасти він взагалі не мав ні копійки і голодував. У 1881 році Франкові довелося повернутися до Нагуєвичів, де, окрім літературної діяльності, він зайнявся селянською працею. Тепер усі його надії були пов'язані з Києвом, де жили друзі — М. Лисенко, М. Старицький, родина Косачів. Однак задум видання щоденної газети в Києві так і не здійснився.
У 1895 році Франко вирушив до Відня, щоб завершити роботу над докторською дисертацією, а через рік з успіхом її захистив. Однак йому не вдалося одержати посаду професора Львівського університету, тому що цьому противилися лідери руху «москвофілів», які не визнавали його творчості.
У 1897 році від перевтоми Франко тяжко занедужав. Письменник М. Коцюбинський, котрий відвідав письменника в 1905 році, писав: «У своїй убогій хаті він сидів за столом і плів рибальські сітки...» Плів сітки й писав поему «Моїсей». 1908 рік знову приніс хворобу, яка позбавила Франка можливості пересуватися. Йому вдалося виїхати для лікування до Хорватії. Початок Першої світової війни застав родину Франків у трагічному становищі — дружина в лікарні, сина призвано до армії, а сам письменник був змушений жити у шкільного товариша. Але до останнього дня — 27 травня 1916 року — він не випускав пера з рук...
Така зовнішня канва мученицького життя великого українця. А от його підсумок. Творча спадщина Івана Франка налічує п'ятдесят томів. Він був організатором видань «Громадський друг», «Дзвін», «Молот». Поетичні твори Франка увійшли до скарбниці світової цивільної лірики, його філософські поеми «Смерть Каїна», «Похорон», «Моїсей» було перекладено багатьма європейськими мовами. У своїй прозі письменник ставив гострі соціальні та моральні проблеми, і його розповіді «бориславського» циклу, повісті «Борислав сміється» і «Захар Беркут» стали визнаною класикою. Перу Франка належать драми «Сон КНЯЗЯ Святослава», «Кам'яна душа», «Украдене щастя», десятки праць з історії та теорії літератури, численні переклади.
Праві ті, хто назвав Івана Франка титаном праці й думки!

Леся Українка

Уславлений український сатирик і гуморист народився на хуторі Чечва в Охтирському районі Сумської області. Селянська сім'я Губен-ків була багатодітною — у Павла Губенка було 16 братів і сестер. Закінчив початкову школу, потім — Київську військово-фельдшерську школу. Працював фельдшером в армії і в хірургічному відділенні лікарні для залізничників, але медицина не була його покликанням. Здавши екстерном гімназичні іспити, Губенко в 1917 році вступив до Київського університету, але до лекцій справа так і не дійшла.

Із цього часу письменник-початківець повністю віддається журналістській і літературній роботі, публікує уїдливі та блискуче дотепні фейлетони в газетах Кам'янець-Подільського, а з 1921 року стає співробітником всеукраїнської газети «Вісті ВУЦВК». Тут і з'явився вперше псевдонім «Остап Вишня», відомий кожному українцеві.
Визнання до самобутнього майстра української сатири та гумору прийшло миттєво. Все написане Вишнею було не просто смішним — сатиричними засобами він атакував вади та недоліки своїх земляків, які знав як ніхто. Девізом Остапа Вишні стали слова М. Гоголя: «У кого не вистачає духу посміятися над недоліками своїми, краще вже йому вік не сміятися». Створений сатириком новий жанр — «усмішка», гібрид фейлетону і гуморески,— користувався неймовірною популярністю.
У 1934 році Вишня, як і багато українських інтелігентів, був репресований і звільнений лише в 1944 році з умовою, що його сатира поверне своє вістря проти «націоналістів» і діячів Української повстанської армії. Результат виявився зовсім іншим — публікації Вишні в радянській пресі донесли до світу інформацію про те, що УПА не розгромлена і продовжує боротьбу.
Між письменником і його читачами встановилося рідкісне взаєморозуміння — усе, що Вишня писав з поправкою на цензуру, вони пропускали, виловлюючи між рядків іскри його чудового сміху, в задушливій атмосфері загального рабства.    
Після війни Остап Вишня став членом редколегії журналу «Перець» і його активним співробітником, однак здоров'я його було підірване в'язницями і перебуванням у концтаборі на Крайній Півночі. У 1956 році видатного сатирика не стало.

Ліна Костенко

Геніально обдарований композитор і диригент Дмитро Бортнянський народився в Глухові, в сім'ї православного шляхтича. Початкову музичну освіту він здобув у Глухівській співочій школі, заснованій гетьманом Данилом Апостолом у 1730 році. У хлопчика виявився надзвичайно сильний і чистий голос, і незабаром його було відправлено до Петербурга. Там Дмитро продовжував навчання у придворного капельмейстера, італійця Бальдассаре Галуппі, а коли той повертався на батьківщину, за наказом імператриці Єлизавети, молодий композитор вирушив разом із ним. Протягом десяти років він удосконалювався у Венеції, Болоньї, Римі та Неаполі, у прославленому театрі «Сан Бе-недетто» було поставлено його опери «Креонт» і «Алкід».

Повернувшись до Росії у віці 28 років, Бортнянський стає керівником придворної капели, до складу якої входили майже виключно випускники Глухівської школи. У 1782 році була надрукована його «Херувимська» — чудовий твір духовної музики, а потім і триголосний хор «Нехай здійсниться молитва моя». Таким чином, Дмитро Бортнянський став першим композитором у Росії, чиї твори почали друкуватися великими накладами. Під керівництвом Бортнянського придворна капела досягла нечувано високого рівня, а сам він у цей період створив безліч вокальних творів, кілька опер, і пасторальну комедію «Свято сеньйора», які мали гучний успіх.

Але шедеврами композитора були твори хорової духовної музики, які увійшли до золотого фонду світової музичної культури. Загалом ним написано 35 чотириголосних хорових концертів, 10 концертів для двох хорів, 14 чотириголосних концертів «Тебе Бога хвалимо», 29 окремих літургічних пісень, триголосну літургію, духовні твори для жіночого хору. Цими творами Бортнянського захоплювалися Людвіг Ван Бетховен і Гектор Берліоз, цю оцінку поділяли багато композиторів 19 століття, у тому числі й Петро Чайковський.

Незважаючи на те що Дмитро Бортнянський жив далеко від батьківщини, його творчість корінням сягає в давню музичну культуру України, у її традиції, які згодом знайшли розвиток у творчості таких музикантів, як М. Лисен-ко, М. Леонтович, Б. Лятошинський.
Видатний український композитор помер у 1825 році в Петербурзі, не закінчивши роботи над повним зібранням своїх творів, яке було видано лише в 1882 році.