Князь Святослав
Княгиня Ольга, яка прийняла при хрещенні грецьке ім'я Олена, вперше згадується в російських літописах під 903 роком як дружина, котру привів із Пскова князь Ігор. Про характер цієї жінки красномовно свідчить той факт, що після загибелі чоловіка вона найперше жорстоко помстилася його вбивцям. Однак княгиня
зробила важливий висновок із того, що сталося. Вона провела першу в історії Київської Русі, а відтак і в Україні, податкову реформу, установивши тверді норми збору данини («уроки» та «устави»). Об'їхавши свої володіння, вона всюди відновила мир і порядок, а потім впритул стала опікуватися зовнішньою політикою.
Ольга схилялася до християнства, але усвідомлювала, що прилучення до церковної ієрархії Візантії загрожує Києву залежністю від Константинополя. У 955 році Ольга вирушила до столиці Візантії, прийняла сама хрещення і спробувала домовитися з греками про те, що прийняття християнства Руссю не буде означати її політичного підпорядкування Візантії. Греки відповіли порожніми обіцянками. Ще одне посольство також зазнало невдачі. Зневірившись, княгиня в 959 році звернулася до Заходу, до імператора Оттона, але і тут головною умовою було поставлене підпорядкування західній церкві.
Під впливом цих невдач Ольга склала з себе владу на користь сина Святослава, котрий віддавав перевагу язичництву. Перша княгиня-хрис-тиянка заповіла поховати її за християнським обрядом і не справляти язичницької тризни.
Руська православна церква через кілька століть канонізувала княгиню Ольгу.
За винятком княгині Ольги, у літописних зводах рідко згадуються дружини, дочки та онуки князів. Але ж серед них було чимало видатних особистостей, і почасти їхній вплив поширювався далеко за межі Київської Русі.
Євпраксія Всеволодівна
Ганна, одна з дочок Ярослава Мудрого, уже в ранній юності знала грецьку мову і латину. Князівна була гарна (за переказами, волосся у неї було, як золото, а риси обличчя тонкі та співрозмірні), розумна і «старанна до книг». У 1048 році французький король Генріх І Ка-петинг направив посольство у далекий Київ,
щоб домогтися згоди великого князя на шлюб із Ганною. Нічого романтичного у його намірах не було: літній король керувався міркуваннями політичних вигід, які йому обіцяв шлюб із дочкою могутнього та багатого київського правителя.
Згоду було отримано, і Ганна Ярославна вирушила до Парижа. Урочисте вінчання Ганни і Генріха відбулося 19 травня 1051 року в Реймсі — дочка Ярослава стала королевою Франції. Однак її подружнє життя склалося невдало. Генріх виявився слабким і нерішучим правителем, натомість його дружина показала себе владною, далекоглядною та енергійною державною діячкою. На документах тієї епохи поряд із підписами її чоловіка часто зустрічаються інші, написані слов'янськими літерами: «Анна Р'ьи-на» (королева Ганна).
У 1060 році Генріх раптово помер, і на французький трон зійшов син Ганни Філіп І, якому на той час виповнилося всього сім років. Ганна відмовилася від регентства при малолітньому королеві й усамітнилася в одному із замків у містечку Санліс неподалік від Парижа. Тут, у Санлісі, спалахнув пристрасний роман королеви-вдови із графом Раулем — нащадком Карла Великого, наймогутнішим після короля вельможею у Франції. Однак відповідно до французьких законів, удова й мати короля не мала права вдруге виходити заміж, а граф Рауль був одружений. Тому графу довелося «викрасти» Ганну, укласти таємний шлюб і прожити з нею в щасті та злагоді багато років.
У 1074 році Ганна овдовіла вдруге. Останній за часом документ, де стоїть її підпис, датований
1075 роком, а що сталося далі з дочкою Ярослава Мудрого, історикам невідомо. Крім єдиного факту — середньовічна французька хроніка в 1089 році згадує її серед тих, кого вже немає на світі.
Протягом двох десятиліть ця жінка, дочка великого київського князя Всеволода Ярославича, входила до числа найзнаменитіших особистостей середньовічного світу. Княгиня Євпраксія народилася близько 1071 року. Про її юність відомо лише те, що іще дванадцятирічною дівчинкою вона потрапила до Саксонії й виховувалася в жіночому монастирі у Кведлінбурзі, відомому як центр освіти, наук і мистецтв.
Данило Галицький
Вінчання Євпраксії з саксонським маркграфом Генріхом Штаденським відбулося, коли князівні виповнилося п'ятнадцять, а через рік її чоловік раптово помер. Не досягши повноліття, вона залишилася вдовою — юною, багатою, гарною і зовсім самотньою в чужій країні. Увесь свій час вона проводила в товаристві аббатиси Адельгейди, ігумені монастиря у Кведлінбурзі, й там же познайомилася з братом аббатиси, яким виявився німецький імператор Генріх IV.
Генріх на той час правив імперією вже понад тридцять років. Однак він покохав юну Єв-праксію з усім запалом молодості, і в 1089 році в Кельнському соборі відбулося урочисте вінчання Генріха і Євпраксії. При вінчанні князівна прийняла ім'я Адельгейда — на честь своєї монастирської наставниці.
Генріх IV увійшов в історію як жорстокий і віроломний правитель, що холоднокровно
розправлявся з супротивниками, і до того ж як великий розпусник. Спроби залучити на свій бік київського князя зазнали невдачі, і ставлення імператора до дружини різко змінилося. Він почав поводитися з молодою жінкою грубо та жорстоко, примушував брати участь в оргіях і намагався втягнути в секту миколаїтів, до якої сам таємно належав. Зрештою імператор ув'язнив її в одному із своїх замків у італійському місті Верона.
Невідомо, скільки Євпраксії-Адельгейді довелося провести у в'язниці. Але в 1093 році вона звернулася за підтримкою до графині Матильди Тосканської, і незабаром загін лицарів на чолі з чоловіком Матильди звільнив Євпраксію з Веронського замку. Графиня Матильда влаштувала Євпраксії аудієнцію у Папи, і той порадив імператриці особисто виступити на великому церковному соборі в Пьяченці з розповіддю про приниження та наруги, яким піддав її чоловік. Євпраксія погодилася, і її викриття стали чи не головною подією цього собору — найбільш представницького та багатолюдного за часів Середньовіччя.
Собор відлучив Генріха IV від церкви, предав анафемі й позбавив престолу. Втративши імператорський титул, той іще якийсь час затято чіплявся за владу, але зрештою був змушений відректися на користь другого сина. Однак до кінця його днів Євпраксію всюди переслідували агенти розвінчаного імператора і найманих убивць. Імператриці довелося поневірятися по Європі, і зрештою, рятуючись від убивць, вона повернулася до Києва у вигляді простої жінки й оселилася в палатах матері.
У 1106 році Генріх IV помер, і Євпраксія, формально ставши вдовою, змогла прийняти чернечий сан і піти в монастир. У 1109 році Єв-праксія-Адельгейда померла, не доживши й до сорока років.
Ця мужня жінка знайшла в собі сили відкрито виступити проти наймогутнішого правителя Середньовічної Європи. І головною її зброєю стало усвідомлення своєї моральної правоти.
«Блаженні милостиві, тому що помилувані вони будуть», — говорить Євангеліє від Матфея. Ці слова могли б стати епіграфом до всього жит-
тя князівни Євпраксії, онуки Володимира Моно-маха, дочки київського великого князя Мстислава Всеволодовича.
Нестор Літописець
Як і всі великокнязівські дочки, Євпраксія одержала відмінну освіту. Вона відзначалася надзвичайною красою та граціозністю. Можливо, що серед її наставників виявився лікар-ві-зантієц, який передав їй основи медичних знань того часу, тому Євпраксія і стала першою жін-кою-лікарем в історії України-Русі. Уже в ранній юності вона усвідомила своє покликання і почала з успіхом лікувати хворих — переважно із простолюдинів. Євпраксія постійно цікавилася секретами народної медицини, вивчала властивості цілющих рослин, мінералів, різноманітних мазей і бальзамів.
Однак незабаром їй довелося залишити батьківщину. Євпраксії було всього шістнадцять, коли її видали заміж за одного з близьких родичів візантійського імператора Іоанна Ком-нена. При вінчанні в Константинополі Євпраксія отримала грецьке ім'я Зоя і високий титул севастократи.
При візантійському дворі, сповненому інтриг, Євпраксії довелося нелегко. Її всі сприймали як дивачку, «ворожку», мало не відьму. В 1129 році у севастократи народилася дочка, а через короткий час вона овдовіла. Залишивши імператорський палац, Євпраксія-Зоя оселилася в Константинополі, тривалий час жила відлюдно і носила на знак жалоби чернече одіяння. При цьому вона багато займалася практичною медициною, почасти домагаючись таких результатів,
які й не снилися константинопольським цілителям.
У 30-ті роки 12 століття Євпраксія-Зоя стала першою не лише в Київській Русі, але і у всій Європі жінкою — автором п'ятитомного медичного трактату, написаного грецькою мовою. Він одержав назву «Алімма» («Мазі») і дійшов до наших днів. Це своєрідна енциклопедія знань про фізіологію людини, захворювання, їхню діагностику і лікування, про загальну гігієну та гігієну матері і дитини, принципи здорового способу життя. Чимало з порад, які давала Євпрак-сія, цілком відповідають сучасним науковим поглядам.
Нині цей рукопис зберігається у Флоренції, серед раритетів бібліотеки Лоренцо Медичі. А сама Євпраксія, як і багато знатних умів того часу, провела залишок життя в одному з жіночих монастирів, де існувала лікарня для простолюдинів.
Золотокоса і білолиця красуня-слов'янка, сестра Володимира Мономаха, яка ще у ранньому дитинстві одержала прізвисько Янка, відзначалася живим розумом, легким характером і була загальною улюбленицею. Коли князівні виповнилося вісім років, вона була заручена зі спадкоємцем візантійського престолу Костянтином. Її батько, князь Всеволод Ярославич, сам навчив дочку грамоти й прищепив їй любов до
книжкового знання. Вже у віці десяти років він доручав їй переписувати рукописи та документи. Тоді ж проявилися й інші дарування Янки — вона миттєво засвоювала прочитане і прагнула навчити інших усього, про що довідалася сама.
Іларіон митрополит київський
Тим часом сталися драматичні події — у Києві спалахнула міжусобна війна за престол між князями, а в Константинополі після смерті старого імператора зійшлися в непримиренній сутичці претенденти на трон — Михайло, юний наречений Янки Костянтин і авантюрист Андро-ник. Троном заволодів Михайло, а Костянтина і Андроника було пострижено в ченці й ув'язнено в монастир. У середні віки існував звичай — якщо один із подружжя приймав чернецтво, то і другий був зобов'язаний наслідувати його приклад. Янка була всього лише нареченою, але, незважаючи на умовляння батька, вирішила розділити долю Костянтина.
Всеволод побудував для дочки нову обитель, названу Свято-Андріївською, і згодом вона стала називатися «Янчин монастир», що зайвий раз підтверджує популярність князівни серед простого люду. Уже в наступному після постригу році князівна створила у своєму монастирі першу в Київській Русі школу для дівчат. До навчання залучалися дівиці різних станів — від боярських дочок до селянок, аби ж вони були «охочі до наук». У школі навчали грамоті, лічбі, а також ремеслам — прядінню, ткацтву, шиттю одягу та художньому вишиванню.
Великий князь високо цінував розум і дипломатичні здібності дочки. Почасти їй доручалися справи державного значення. Так, у 1088 році,
уже будучи ігуменею у своєму монастирі, Ганна вирушила в далеку подорож у Константинополь, для того щоб підшукати гідного спадкоємця нещодавно померлому київському митрополитові.
Школа в «Янчиному монастирі» проіснувала протягом декількох десятиліть. Тут одержали освіту дочки Володимира Мономаха, багатьох інших князів і бояр. Після смерті Ганни монастир став усипальницею усіх нащадків Всеволода Ярославича.
В 1116 році князівна Ганна Всеволодівна була канонізована.
Це ім'я знайоме будь-якому українцеві. Про дочку священика з містечка Рогатина написано десятки романів, повістей, кілька драматичних творів і опера, знято телевізійний фільм. Однак образ цієї видатної жінки, котра увійшла в історію України і Оттоманської Порти, тобто Турецької імперії часів її найвищого розквіту, під ім'ям Роксолани, донині залишається загадковим. Про що ж нам говорять історичні факти?
Настасія Гольшанська-Заславська
За свідченнями венеціанських і турецьких історіографів, полонянку, яка незабаром зайняла високе положення при дворі Сулеймана Пишного, одного із наймогутніших правителів Османської імперії, називали Гасекі Хуррем —
Весела Султанша, або Русса. Справжнього імені бранки з України історія не зберегла.
Ми ніколи не довідаємося, як і чому на РоксоЛану припав вибір султана Сулеймана. Він був іще не старим, добре освіченим, розумілися на літературі, філософії і крім східних мов знав слов'янські. Імовірно, не лише краса та весела вдача бранки, але і її швидкий розум, здатність миттєво розумітися в хитросплетеннях інтриг і вдалі поради з питань зовнішньої політики дозволили Роксолані швидко піднятися до становища першої дружини та сподвижниці султана. Ніколи ще жінка при східному дворі не відігравала такої важливої ролі. Під впливом Роксолани султан розпустив гарем, переженив колишніх дружин із придворними та офіцерами своєї армії, а сам залишився з єдиною та коханою. Це так вразило сучасників, що вони почали приписувати Роксолані чаклунські здібності.
У 1521 році Роксолана народила сина Селі-ма. До цього часу султан уже призначив спадкоємцем престолу сина Мустафу, народженого набагато раніше від іншої його дружини — черкески. Однак Роксолані хотілося бачити спадкоємцем Селіма, і вона використовувала свій вплив, щоб переконати султана в тому, що старший син готує повстання проти нього. Мустафу було страчено, Селім став спадкоємцем, але для Туреччини це виявилося невдачею, тому що єдиний син Роксолани був людиною вкрай жорстокою і безпутною.
Існують дані про те, що Роксолана використовувала любов султана не лише для палацових інтриг, але й для того, щоб зробити неможли-
вими спустошливі походи турків і татар на українські землі. І справді, в роки її шлюбу з правителем Туреччини число турецько-татарських набігів на Україну різко скоротилося. Тоді ж Оттоманська Порта установила добросусідські стосунки з Польщею, яка володіла більшою частиною території України, і уклала з нею ряд мирних договорів.
Життя Гасекі Хуррем, що увійшла не лише в українську, але й у світову історію, виявилося недовгим — у 1558 році Роксолана померла. І нині в Стамбулі можна бачити величну мармурову усипальницю — єдину в Туреччині гробницю, споруджену над тілом жінки.
29 серпня 1561 року на світ з'явилася одна з наших національних святинь — Пересопниць-ке Євангеліє. Це був перший в історії переклад Священного Писання на живу народну мову, який зробив Слово Христа доступним і виразним для кожного українця. І сама книга є унікальним витвором мистецтва, що увібрав у себе майстерність переписувачів, майстрів мініатюри, золотоковалів і ювелірів. Нині на Пересопниць-кому Євангелії присягають на вірність народу знов обрані президенти України.
Галшка - Єлизавета Гулевичівна
Без Настасії Гольшанської-Заславської велика книга ніколи не була б створена. Ця воістину непересічна жінка походила з роду князів Голь-шанських-Дубровицьких, пов'язаного кревним спорідненням із домом Володимира Великого, хрестителя України-Русі. Батько Настасії, князь
Юрій Гольшанський, прославився як меценат і збирач однієї з найбільших і найцінніших бібліотек Східної Європи, що нараховувала більше 20 тис. томів.
Шлюб Настасії Гольшанської з князем Кузьмою Заславським виявився недовгим, За-славський незабаром помер, і на той час, коли у неї виникла думка про створення «Євангелія для всіх», Настасія прийняла чернечий постриг, а незабаром стала ігуменею монастиря в За-славлі, прийнявши нове ім'я — Парасковія. У цей час Волинь опинилася під впливом католицької церкви, і однією з цілей перекладу Священного Писання живою мовою було зміцнення основ православ'я в народі. Із часом церковнослов'янська мова дедалі більше віддалялася від живої народної мови, і малозрозумілі богослужіння вже не задовольняли духовних потреб українців.
Ставши на чолі монастиря, Настасія взялася за втілення свого задуму. Робота над Книгою почалася в 1556 році. Знадобилося майже шість років і величезні кошти, щоб втілити задум, який виявився надзвичайно актуальним. Це було століття, коли уся Європа, починаючи з Лютера, почала перекладати Біблію з латини живими національними мовами. До роботи над «художнім втіленням» зробленого ігуменею перекладу було залучено кращих майстрів свого часу, тому й вигляд у книги унікальний — тут поєднуються ренесансні мотиви з національними українськими орнаментами, найтонша робота золотоковалів і ювелірів із майстерністю книжкової мініатюри.
Настасія Гольшанська-Заславська закінчила свої дні в монастирській обителі. А Пересопни-цьке Євангеліє зажило своїм власним життям. Його мандрівки та пригоди відомі дослідникам далеко не повністю, але вірогідно те, що у квітні 1701 року не хто інший як ясновельможний гетьман Іван Мазепа подарував велику книгу Переяславському кафедральному собору, де вона і була через півтора століття потому виявлена дослідником української культури Павлом Жи-тецьким.
Ім'я цієї жінки стоїть першим у почесному списку засновників найвідомішого у наші дні навчального закладу України — Національного університету «Києво-Могилянська академія».
Єлизавета Гулевичівна походила зі стародавнього шляхетського роду, що згадується в історичних документах з 14 століття. Дід її був єпископом Луцьким, а батько — підстаростою Владимирським. У родині високо шанувалися християнські чесноти і національні традиції. Красуня Єлизавета вже у ранній юності знала латину, давньогрецьку, старослов'янську, польську, литовську та французьку мови. Вона двічі виходила заміж, і її другий чоловік Стефан Лозка належав до найбагатшого в Києві шляхетського роду. Саме він почав називати дружину ласкавим ім'ям Галшка.
Марія Магдалена Мазепина
Початок 17 століття в Києві ознаменувалося стрімким підйомом культурного та духовного життя. З Галичини та Волині сюди переїхало
чимало видатних діячів культурно-національно-го руху: Єлисей Плетенецький, Захарія Копис-тенський, Іов Борецький, Мелетій Смотрицький, котрий завершив у Києві роботу над «Граматикою слов'янською» — працею, що увійшла в історію науки як наріжний камінь слов'янської філології, і Памва Беринда, лінгвіст, який згодом одержав почесне звання головного друкаря.
Улітку 1614 року в Києві трапилася страшна пожежа: вигоріли сотні житлових будинків, церкви, безліч громадських будинків, у тому числі й шкіл. У школі Богоявленського монастиря загинула унікальна бібліотека рукописних книг, літописів, папірусів. Галшка-Єлизавета, вражена цією трагедією, приймає рішення на власні кошти відродити школу, тому що розуміє, що без освічених людей, у тому числі із простолюду, православна культура України приречена до загибелі.
15 жовтня 1615 року в присутності численних свідків Єлизавета Гулевичівна урочисто оголосила документ — дарчу, відповідно до якої її спадкові володіння переходили у власність Київського братства. У документі ставилася умова, щоб на цій землі було зведено монастир, будинок для прочан з інших земель і «школа дітям, як шляхетським, так і міщанським». Новий навчальний заклад незабаром став одним із найбільш «престижних» і передових у Східній Європі. Статут школи зобов'язував учителів «навчати і любити всіх дітей однаково — як синів багатих, так і сиріт, убогих і тих, хто бродяжить по вулицях, випрошуючи милостиню».
У 1632 році митрополит Петро Могила об'єднав Братську школу з Лаврською, і новий навчальний заклад — колегія — згодом одержав назву Києво-Могилянської академії. Система викладання, що затвердилася в ній, увібрала в себе все краще з досвіду західноєвропейських університетів і польських академій.
Решту своїх днів Єлизавета Гулевичівна провела у своєму маєтку неподалік від Луцька, де і померла в 1642 році. Поховано її на території Луцької братської школи, якій вона заповіла все, що залишилося від її колись величезного статку.
Велична постать гетьмана Мазепи мимоволі змушує замислитися про те, ким були люди, які складали його найближче оточення, адже їхні долі тісно переплетені з життям і долею одного з найвидатніших діячів української історії. Мазепа належав до стародавнього козацько-шляхетського роду, який мешкав на Київщині. Предки гетьмана служили в польському війську і обіймали адміністративні пости, але залишалися в козацькому званні й твердо дотримувалися православ'я. Однак головну роль у формуванні характеру Івана Мазепи зіграла його мати — Марія Мокиївська, у заміжжі Мазепина.
Богдан (Зіновій Теодор) Хмельницький
Марія Мазепина походила з такого ж самого шанованого козацького роду з Київщини. У дитинстві вона, як і багато українок із заможних родин, отримала гарну освіту. Пізніше вона брала участь у громадському житті, місцевій політиці та справах благодійності. У шлюбі
з Адамом-Степаном Мазепою у Марії народилося двоє дітей, одним із яких і був майбутній гетьман.
Із сином Марія пов'язувала великі надії — і не помилилася. Після навчання в Київській духовній академії та служби при дворі польського короля Яна-Казимира юнак у 1663 році вступив на службу до гетьмана Дорошенка в Чигирині. До цього часу Марія Мазепина овдовіла. Син уже був самостійним, дочка вийшла заміж, і вона вирішує провести залишок життя в монастирі. Обителлю Марії, що прийняла в чернецтві друге ім'я Магдалена, став жіночий Києво-Воз-несенський монастир. За якийсь час вона стала його ігуменею — насамперед завдяки своєму духовному авторитету. Однак і в чернецтві Марія Магдалена зберегла зв'язки з сім'єю. Вона вела постійне листування з сином і бачилася з ним у той час, коли він перебував у Києві. Дослідники вважають, що вона мала великий вплив на нього, і найважливіші політичні рішення Івана Мазепи приймалися за її особистої участі.
У 1691 році, коли гетьман почав замислюватися про розрив із Москвою, відомості про це просочилися за стіни його канцелярії. Воєводі Київському, котрий представляв інтереси московського царя, було підкинуто донос на Мазепу, який нібито готує зраду. «Підметну грамоту» випадково виявила черниця Флорівського монастиря, яка перебувала в дружніх відносинах з Марією Магдаленою. У результаті донос потрапив до рук матері гетьмана, і це врятувало життя її сину.
За часів правління Марії Магдалени Киє-во-Вознесенський монастир став найбільшим
центром унікального мистецтва — українського шиття. Тут було відкрито школу для дівчат, у якій окрім мистецтва вишивки викладалися й інші ремесла, а також філософія, логіка, співи і музика. У розроблюванні візерунків для вишивок, призначених винятково для потреб церкви, брали участь славнозвісні іконописці Києво-Пе-черської лаври. У майстернях монастиря виконувалися найвідповідальніші замовлення для найбільших храмів і монастирів.
Самій ігумені належить кілька шедеврів, які дійшли до наших днів і зберігаються в музеї Києво-Печерської лаври. Це славнозвісні завіси «Покладення в труну» і «Покрова», створені близько 1690 року, а також «Вручення ікони Рудницької Божої матері». На них поряд із ликами Богоматері та Спасителя можна побачити майстерно виконані портрети гетьмана і самої Марії Магдалени, а також герб їхнього роду.
Дата смерті Марії Магдалени Мазепиної нам не відома, як не відома і точна дата її народження. Поховано матір великого гетьмана на території Києво-Вознесенського монастиря вже після того, як її синові довелося залишити батьківщину.
У 19-му столітті Україна пережила справжнє культурне відродження. Це відбулося завдяки появі національної інтелігенції та збереженню в народній пам'яті культурних традицій і цінностей. Величезну роль в Українському Відродженні зіграло створення університетів. У 1805 році з ініціативи вченого та громадського діяча В. Н. Каразіна відкрився Харківський університет. Ректором його був П. Гулак-Артемовський, відомий поет, а зі стін університету вийшли такі вчені, літератори, громадські діячі, як Г. Квітка-Основ'яненко, М. Костомаров, А. Пав-ловський і багато інших. У 1834 році відкрився Київський університет, першим ректором якого став М. Максимович, за ним — Одеський університет і Київський політехнічний інститут.
На західних землях головними центрами освіти стали Львівський і Чернівецький університети, де викладання велося польською та німецькою мовами.
У середовищі нового складу — інтелігенції — рік у рік зростав інтерес до національної історії. Виходили друком збірки народних пісень і дум, проводилися філологічні дослідження, відкривалася широка картина історичного життя і становища українського народу. Інтелігенція Подніпров'я і Галичини в 1873 році заснувала «Наукове товариство ім. Шевченка», яке за кілька років під керівництвом М. Грушевського перетворилося на академію українознавства, що випустила 800 томів наукових праць. У Женеві історик М. Драгоманов, змушений жити в еміграції,заснував друкарню «Громада», що стала єдиним на той час центром видання книг українською мовою.
Незабаром стало очевидним — національні проблеми України можна розв'язати лише разом із соціальними. Саме тому в середовищі інтелігенції почали виникати різні національно-культурні організації та рухи, у той час як імперська влада жорстоко карала найменші прояви вільної думки. У числі перших таких організацій були гурток М. Шашкевича у Львові (1833 р.), Ки-рило-Мефодіївське братство — перша українська політична організація (1845 р.), Київська «Громада» (1859 р.), члени якої почали видавати перший український громадсько-політичний журнал «Основа».
19-е століття відкрило світу імена видатних українців — творців, патріотів, стійких борців за права народу. І сама Україна постала перед людством не імперською '«територією», а країною, населеною талановитим і волелюбним народом з багатовіковими культурними традиціями.
Іван Котляревський
|
